Sorella

З півночі сьогодні дме холодний вітер, такий пронизливий і не типовий для цієї пори року, що на мить мені здалося я загубилась у просторі часу. Я подумала, що завітав він до нас не просто так, що з собою він приніс казки і легенди півночі, такі ж древні, як світ. Дерева колихаються, і я знаю, що вони розуміють, про що шепоче вітер, вони гойдаються з ним в такт, як під музику, яку чути лише їм. Не знаю чому вітер саме з півночі. Просто мені завжди здавалося, що якщо він холодний, то обов'язково з півночі, ну так звучить більш загадково, і здається, що всі це розуміють. Десь вдалині, чується відголос древніх світів, бубен виблискує на сонці, повторюючи ритм самої природи, і тіло саме проситься танцювати. Танець нестримний, але спокійний, загадковий і йде від самого серця. Хоча, важко сказати, що від серця, він ніби наповнює тебе, ніби ти знаєш як рухатись з кожним разом, але відчуваєш це не серцем, а всією своєю душею. Танець прийшов з минулого, як і сама мелодія. Він живий сам по

    Часто ли мы замечаем людей вокруг, когда идем по шумному городу? Только суть в том, что людей то мы замечаем, но как толпу, как нечто обобщенное, даже если будет идти один человек. Мне кажется, что люди, скорее всего, не воспринимают друг друга как личность, когда не стыкаются друг с другом.     Как личность, мы не воспринимаем, но видим всегда то, что бросается в глаза, нечто вызывающее, то что привлекает внимание, но не значит, что именно вот это характеризирует человека, потому что по правде, мы его не знаем, он лишь прохожий в наших глазах. И если я начну описывать вам городской пейзаж, расскажу немую историю, возникает вопрос, а замечали ли вы все это прежде? Только давайте спрашивать буду не я, не хочу. Спросите себя сами.     День сегодня немного прохладный, утром был дождь, а днем на удивление вышло солнце, но ветер все равно холодит. Идешь по тротуару, слышишь шум машин, отголоски голосов в пустых разговорах. Два парня, студенты, старшекурсники, разговор о покупк

Трошки колотиться серце, стою за кулісами, вихід на сцену через декілька хвилин. Чим більше чекаєш, тим сильніше нервуєшся, та то не на довго. Як тільки опиняєшся на сцені, ти вже не ти. Ти той образ, який ти граєш, впевнено рухаєшся, світло б'є в обличчя, та ти ніби цього не помічаєш. Виступ триває декілька хвилин.  А до цього, довгі місяці репетицій, примірка костюмів і входження в роль, потім цілий день підготовка і ввечері вихід на сцену. Не знаю, що саме мені в цьому всьому подобається. Репетиції, чи сам виступ, здається це невід'ємні частинки одна від одної. І все заради того, аби наприкінці було певне відчуття завершеності. Ти виконав певну роботу і бачиш результат, ось він, перед тобою - аплодисменти, світло софітів, і посмішка на твоєму обличчі. Дивно, що один раз вийшовши на сцену, вже не можу зупинитись, це ніби невід'ємна частина мене самої. А ще найцікавіше те, що відбувається за кулісами, там ніби свій світ, відкритий лише для тих, хто потім вийде на сцену.

Одного разу, я прокинусь вночі, і відчую, що не можу більше спати. Зорі засвічують моє вікно, а з вулиці лунає шепіт вітру. Я повернусь на бік, і побачу твоє обличчя, ти так мирно спиш, що сон  твій здається непорушним, майже загадковим. Я не втримаюсь, і потягну руку, до твого сну. Ти ж, раптово відкриєш очі, в той момент, коли моя долоня торкнеться твоєї щоки, і все виглядатиме так, ніби ти чекав, коли цей час настане. Ми подивимось один одному у вічі, і зрозуміємо, що ця ніч – чарівна, і що вона створена для чогось більшого, ніж просто   для сну. Нам лише варто взятись за руки, і пірнути у той світ, що відкривається за кордонами нашого вікна і за кордонами нашого розуму. Ми заглянемо у гості до місяця, і він розкаже нам вічну легенду життя, ми попросимо вітер, і він віднесе нас на край світу, у безодню того, що було, і що буде, ми торкнемося хмар, і вони розлетяться на мільйони частинок, щоб розказати нашу історію. Ми постукаємо у вікна тих, хто готовий йти з нами, туди, де сі

Здається я бачу майбутнє. Такі дивні відчуття, голова як в тумані. Де я? Здається у когось в гостях. Заходжу до кімнати, в якій сидять діти, я думаю, було б чудово провести з ними час, погратися тощо, але ніхто з них не звертає на мене увагу. Я бачу, як на їхні обличчя падає світло від маленьких екранів, що вони тримають перед собою. Я жахаюсь, я відчуваю, як їх мозок знаходиться в сильних руках різнокольорових пікселів. Як дивно, скільки ще я можу так простояти, і скільки ще вони не помітять моєї присутності.   Я починаю розглядати кожного з дітей, і мої брови піднімаються вгору від подиву, скільки ж їм років? Дівчина з довгим русявим волоссям років вісім, хлопець з телефоном в руках років шість, найстарша дівчина, років одинадцять, найменшим, хлопчику і дівчинці по чотири. Я в розпачі, приходить розуміння того, що це ніяке не майбутнє. Я саме зараз стою в цій кімнаті, саме зараз дивлюсь на цих дітей. Чи важливо, хто вони і як їх звати, чи це просто загальний образ. Образ тепері

      Знаєте, колись була одна радіостанція, яка відповідала моїм смакам, я знайшла її на хвилях зовсім випадково. Було, це не знаю, років п'ять назад!? Сім? Так, здається десь приблизно так. Радіо подобалось тим, що окрім того, що там грала музика, яка була мені до душі, акцент йшов саме на музику. Не було тупих передач, новини якщо були, то тільки музичні, мінімум реклами, і якась природна теплота, така домашня і приємна. З часом, звичайно змінювався світ, поступово з ним і змінювалось радіо, але якось непомітно, плавно. Зараз, я вмикаю потрібну хвилю, і розумію, що це вже не те, десь загубилась та родзинка, той неповторний стиль, який був раніше. Музика стала більш насиченою, але одноманітною.             Та знаєте, хто ще так само змінювався? Я.          Так, мої погляди, так само поступово змінювались, як і вподобання в музиці. Щось пішло, а щось лишилось, та саме та музика буде в мене асоціюватись  з тими моментами мого життя. Це цікаво, коли чуєш певну пісню, і всереди

           Дивний суботній день. Чому дивний? Бо такий собі один із днів, нічим не примітний, спокійний, тихий і вдома. Знаєте, коли здається, що час зупинився, і нічого не потрібно робити, я особисто терпіти не можу такі дні. І все через ось це відчуття ліні, і неробства. Я думаю, що все це проблема міст і комфорту, коли все що завгодно можна купити за гроші, продукти, одяг, коли те, що раніше людина була здатна зробити власними руками, зараз вона може лише купити. Ой, та не будемо вдаватися в песимістичні настрої і проблеми сьогодення. Не сьогодні і не зараз, може завтра, а може через годинку, але не зараз, зараз все просто чудово.             Давайте я краще розкажу про птахів. Я ніяк не можу відвести від них погляд, особливо коли вони у небі, здається, що ось ще трошки, і я зможу опинитись поряд з ними, відчути, як це ширяти в небі, і бачити все з висоти, і нічого не боятись. Мені чомусь здається, що в тому польоті, в тих розкинутих крилах присутня певна магія, ви тільки поглянь