Дивний суботній день. Чому дивний? Бо такий собі один із днів, нічим не примітний, спокійний, тихий і вдома. Знаєте, коли здається, що час зупинився, і нічого не потрібно робити, я особисто терпіти не можу такі дні. І все через ось це відчуття ліні, і неробства. Я думаю, що все це проблема міст і комфорту, коли все що завгодно можна купити за гроші, продукти, одяг, коли те, що раніше людина була здатна зробити власними руками, зараз вона може лише купити. Ой, та не будемо вдаватися в песимістичні настрої і проблеми сьогодення. Не сьогодні і не зараз, може завтра, а може через годинку, але не зараз, зараз все просто чудово.
Давайте я краще розкажу про птахів. Я ніяк не можу відвести від них погляд, особливо коли вони у небі, здається, що ось ще трошки, і я зможу опинитись поряд з ними, відчути, як це ширяти в небі, і бачити все з висоти, і нічого не боятись. Мені чомусь здається, що в тому польоті, в тих розкинутих крилах присутня певна магія, ви тільки погляньте, хоч один раз погляньте на птахів. І одразу стане зрозуміло, що велика таємниця прихована за ніжністю, за силуетом крил.
Я сиділа в кімнаті, в такий собі нудний суботній день, так, це було вчора. І я побачила її у вікні, ворона сиділа прямо біля вікна, і зазирала у вікно. Даю слово, вона зазирала у вікно, і в тому погляді був розум і цікавість, як у людини. Я підійшла до вікна, хотіла поговорити, сподівалась на пригоду, та як тільки ворона мене помітила, відлетіла на дах сусіднього під'їзду, та продовжувала дивитись на мене, ніби я могла за нею слідом полетіти. Спостерігала за мною так, наче вона мене знала, або спеціально дивилась саме на мене.
Я подумала, сніг пішов, мабуть голодна, важко щось знайти в таку погоду. Біжу на кухню, знайшла пару сухих шматків хліба. Біжу назад, та бачу що і сліду немає від мого гостя, так якось сумно стало. Переставляю горщики з квітами від вікна, відкриваю, кладу сухарі зверху на кондиціонер і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю...чи прилетить знову. Періодично визираю у вікно, а сухарі все ще на тому самому місці.
Коли пройшов певний час, я подумала, мабуть все це мені примарилось, і ніякий птах не зазирав у вікно. І відчуттів тих немає, і емоцій, все так далеко, що і правда здається не реальним. І так з усім, вранці відчуваєш розпач, а ввечері взагалі не можеш загадати, що було впродовж дня. Все так швидко змінюється, час летить швидше, ніж ми бачимо насправді, так, все що бачимо - ілюзія. Нічому не можна вірити, і годиннику теж не вірте, він теж ілюзія і теж бреше, час іде набагато швидше. То ж чому тоді вірити? Вірте тільки власним відчуттям, внутрішньому голосу, це ніколи не відведе,питання лише в тому, чи вирите ви справжній частині себе?
Коментарі
Дописати коментар